Прославлена оперна зірка

До 85-річчя з дня народження

Неперевершену співачку і педагога Єлизавету Чавдар називали «легендою оперної сцени». Впродовж усіх років роботи в Київській опері, а потім у консерваторії, де вона працювала, її щиро любили і колеги, і студенти. Партнер Єлизавети Чавдар по сцені Віктор Борищенко згадував, що жоден соліст не входив у театр так яскраво і тріумфально, як Лізочка. Колеги називали її не інакше, як Ліза, Лізочка. А її знав і цінував увесь світ, а не тільки Україна. Народна артистка СРСР, лауреат міжнародних конкурсів у Будапешті та Берліні, постійний член журі Міжнародного конкурсу ім. М. І. Глінки, республіканського конкурсу ім. М. В. Лисенка, вона відкрила шлях до високого мистецтва багатьом талановитим співакам

Народилася співачка в Одесі 23 лютого 1925 року. Серед яскравої південної природи проминули її дитячі роки. Ще в дитинстві вона відчула потяг до музики, але не мала можливости займатися нею, бо сім’я була дуже бідною, та й час був надзвичайно важкий (голод, а потім війна). Ліза раділа, коли мала на обід хоча б скоринку чорного хліба.
Після школи вона вирішила займатися філософією і вступила до Одеського університету. Але випадкова (та, мабуть, нічого не може бути випадкового) зустріч із професором Одеської консерваторії Ольгою Миколаївною Аслановою змінила її плани. А сталося це так. Проходячи вулицею, де жила Ліза, Асланова раптом почула чарівний голос. Вона була просто вражена. Зайшовши в дім, побачила, що це співає гарна худенька юнка, познайомилася з нею і запропонувала займатися вокалом. Через рік Ліза стала студенткою Одеської консерваторії. Це був найщасливіший день у її житті!
Вступивши до консерваторії, вона наполегливо працювала. Голос її дуже швидко розвивався, збільшувався його діапазон, сила звучання, якось непомітно з’явилися легкість, рухливість, надзвичайна чистота і багатство тембру. Захоплення та наполегливість принесли майбутній співачці перший успіх: після другого курсу Лізу одразу перевели на четвертий, а вже через два роки на випускному іспиті вона блискуче проспівала цілу концертну програму з дванадцяти найскладніших творів. Серед них був Концерт для голосу з оркестром Ренгальда Глієра.
Екзаменаційна комісія високо оцінила майстерність випускниці і направила на звітний концерт кращих випускників консерваторій України, що проходив у Києві. Після успішного виступу на цьому концерті Лізу запросили до Київського оперного театру.
З Одеси приїхали двоє співаків для участи в опері Верді «Ріголетто», Олександр Ковальов виконував партію Герцога, Чавдар — партію Джільди. І коли у другому акті на сцені з’явилася Джільда, публіка одразу захвилювалася — лірико-драматичне сопрано молодої співачки було просто чудовим. Голос нагадував срібний струмочок!
Люди слухали, затамувавши подих, і після другого акту кинулися до рампи. Лізу виклика?ли знову і знову! Так почався її творчий злет на сцені Київського оперного театру.
А коли у 1951 році Чавдар співала на концертах Декади українського мистецтва в Москві, а на сцені Великого театру у виставі «Царева наречена» Римського-Корсакова співала Марфу, успіх був надзвичайний.
Великий театр не міг вмістити всіх охочих, театр і ложі були переповнені, люди стояли у проходах, сиділи на східцях… Єлизавета Чавдар виходила на сцену — і в залі наставала неймовірна тиша, всі завмирали, щоб не пропустити жодної ноти. Для слухачів це був неземний спів…
Після цих вдалих виступів співачці одразу було надано звання народної артистки України. Це був рідкісний випадок, коли артист, не маючи звання заслуженого, ставав народним.
Невдовзі дирекція Київського оперного театру отримала лист від професора Цинзерлінга. Він писав: «У свій час слухав багато всесвітньо відомих колоратурних сопрано. Я добре пам’ятаю голоси Марчелли Зембріх, Зігрід Арнольдсон, Тетраціні та ін. Я завжди страждав, що ми, росіяни, не маємо співачок із такими голосами. Та коли я почув спів Єлизавети Чавдар, то зрозумів, що у нас вперше з’явилося колоратурне сопрано світового класу, голос, яким скупа природа так само рідко нагороджує людство, як і великими людьми в інших галузях мистецтва чи науки». (Як бачите, тоді всіх видатних людей обов’язково зараховували до росіян.— Ком. газ.)
За час роботи в Київській опері Єлизавета Чавдар підготувала 20 провідних оперних партій. Серед них — Джільди, Розіни, Віолетти, Царівни Лебідь, а також Антоніди, Людмили, Марильці, які іншим колоратурам не вдавалися, а в неї звучали глибоко, вагомо і зворушливо. І важко сказати, що у ній переважало: співачка чи актриса, радше це була якась рідкісна для оперного мистецтва гармонія.
Виконавська діяльність співачки не обмежилася оперною сценою. Вона вела активну концертну діяльність, виконуючи твори класиків та сучасних композиторів. Її концерти — як на наших територіях, так і за кордоном (Індія, Югославія, Канада, Греція, Фінляндія) — критики оцінювали як найвизначніші музичні події.
Одного разу велика група митців із Радянського Союзу приїхала до Пекіна на святкування річниці Сун Ятсена. Китайці, як це для них характерно, почали займати місця на стадіоні, де мав проходити концерт, за два дні раніше. Вони там і їли, і спали… В день концерту раптом пішов сильний дощ. Але китайці з місця не зрушили, а наші артисти розчулилися. Тоді Лізочка попросила організатора концерту принести їй парасольку і під дощем розпочала свій виступ. Вона бачила тисячі людей, які так терпляче чекали на виступ артистів і не могла зрадити їх. І це не було грою на публіку, а йшло від чистого серця, від душі.
Цей вчинок справив таке сильне враження, що вдова Сун Ятсена, проїжджаючи кілька років по тому через Київ, забажала побачитися з Єлизаветою Іванівною, і вони зустрілися.
Маючи статус провідної оперної співачки, Єлизавета Іванівна була надзвичайно доброзичливою людиною, позбавленою такого недоброго почуття, як заздрість, — на жаль, дуже поширеного в артистичному середовищі.
Вона щиро ділилася своїм вокальним і сценічним досвідом, розкриваючи молодим акторам секрети глибокого проникнення в образ.
Якось у виставі з нею співала молода солістка театру Гізела Ципола. Єлизавета Іванівна дуже уважно прислухалася до кожної проспіваної нею фрази, а після вистави підійшла і сказала: «Боже мій, уперше чую такий голос і таке виконання партії Мімі, що не треба робити ніяких зауважень! Ти мене розчулила до глибини душі». Гізела навіть розплакалася від щастя: адже її похвалила відома усьому світу Чавдар. Чавдар почала готувати Гізелу до конкурсу «Батерфляй» у Японії. Готувала ретельно, відпрацьовуючи кожну фразу. Завдяки творчій підтримці Єлизавети Іванівни Гізела посіла на конкурсі перше місце.
Понад п’ятнадцять років Єлизавета Чавдар очолювала кафедру сольного співу Київської консерваторії. Її авторитет на кафедрі був незаперечним. Цю маленьку тендітну жінку слухали всі, її завжди огортала якась особлива атмосфера добра і тепла.
Віра Олександрівна Ляхор, учениця Єлизавети Чавдар, згадує кілька цікавих епізодів свого студентського життя, пов’язаних із Єлизаветою Іванівною.
Віра займалася на підготовчому факультеті, готуючись до вступу у консерваторію. На іспиті мала виконати романс Антоніди «Не о том скорблю, подруженьки» з опери Глінки «Іван Сусанін». Це справжній плач, у якому дівчина назавжди прощається зі своїм батьком. За два дні до іспиту зателефонувала мати Віри до Єлизавети Іванівни з повідомленням про смерть Віриного батька. Що робить педагог? Єлизавета Іванівна нічого не каже Вірі, щоб не зірвати її вступ до консерваторії. А просить перенести вступний іспит на день раніше. Це було дуже складно, але вона зробила все для того, щоб це відбулося. Віра успішно здала екзамен, і вже після цього Єлизавета Іванівна підійшла до неї, обняла і сказала: «А тепер їдь додому — попрощайся зі своїм батьком…» Після третього курсу Віра народила доньку. Коли їй було чотири місяці, вона прийшла з нею на урок (бо ні з ким було залишити). Віра розспівувалась, а дитина голосно плакала. Молода мати не знала, що їй робити. Тоді почала співати Єлизавета Чавдар. І раптом ця маленька крихітка замовкла і стала слухати. Віра не вірила своїм очам, а добра рятівниця, усміхнувшись, сказала: «Бачиш, як важливо тембром голосу вміти передати тепло і добро!»
Вихованцями Єлизавети Іванівни, які своїм мистецтвом продовжили її славу, були: солістка Маріїнського оперного театру в Югославії, лауреат міжнародних конкурсів Наталя Біаро, народний артист Радянського Союзу незабутній Анатолій Солов’яненко, солістка Київської філармонії Ніна Чепига, народна артистка Республіки Білорусь, лауреат міжнародних конкурсів Людмила Колос, лауреат міжнародних конкурсів, солістка Київської та Віденської опери Вікторія Лук’янець та інші.
Пам’ять про видатну співачку, педагога і прекрасну людину вшанував Музей театрального, музичного та кіномистецтва України заходом до ювілею співачки. Тут можна побачити виставку, присвячену Єлизаветі Чавдар. На вечорі, присвяченому цій даті, прозвучали твори Дж. Верді, Дж. Пуччіні, М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського у виконанні відомих оперних співаків Сергія Андрущука, Мілли Давімко — заслуженої артистки України, учениці Є. Чавдар.
Звучав і чарівний голос самої співачки (арії з опер та українські народні пісні).
Їй випало творити в один із найяскравіших періодів історії Київської опери, коли тут працювали найвидатніші українські вокалісти другої половини ХХ ст.
І пішла вона зі сцени так само красиво, як і служила їй. Виходячи на сцену протягом двадцяти п’яти років, вона, в розквіті творчих сил і мистецького злету, рішуче сказала собі і залі: далі — ні…
В одному інтерв’ю мовила: «Співала доти, доки мені абсолютно все вдавалося, поки голос звучав ідеально, не могла допустити, щоб співати не так, як колись, щоб про мене могли сказати: мовляв, досвід, майстерність є, а вік починає підводити…»