Учитель Михайло Лоян брав активну участь у діяльності «Просвіти». Тому він і став жертвою комуністичних репресій. У 1938 році М. Лояна заарештували, а в 1941?му — вислали на примусове поселення в Марійську АРСР. У 1944 році пан Михайло повернувся в рідні краї і працював у Таромській школі. У 1955 році він вийшов на пенсію і заповнив понад два десятки зошитів розповідями про історію рідного Таромського та інших сіл, що колись були козацькими зимівниками, а також написав власні спогади
Онука Михайла Зоя Шевцова проїхала життєвими шляхами діда. Додалися й спогади таромчан. І ось у Дніпропетровську вийшла друком книга діда й онуки — Михайла Лояна та Зої Шевцової — «Таромське: перегук століть».
Вона містить і розповіді про діяльність ОУН на Дніпропетровщині під час Другої світової війни. Леонід Воловик згадує: «Попри всі перестороги і перепони, деяка патріотична українська література з Галичини діставалася Таромського. З юнацьких років я багато читав, мене цікавила історія мого народу, почав замислюватися над його трагічною долею. Перший чоловік сестри Галини, родом із Західної України, був захоплений ідеєю українізації. Спілкування з ним вплинуло на формування мого світогляду». Коли під час війни з’явилися групи Організації Українських Націоналістів з метою відтворити Українську державу, Воловик узяв участь у їхній підпільній роботі. Незабаром його, шістнадцятирічного, затримали поліцаї і передали в гестапо.
Л. Воловик пише: «Штаб гестапо знаходився у приміщенні технікуму, що на вулиці Короленка, навпроти будинку НКВС. У внутрішній підземній тюрмі під цією велетенською страхітливою кам’яницею, збудованою ще до 1930 року, тримали арештантів (приблизно 340–370 чоловік). Декотрі камери навіть світла не мали. Мої стражденні батьки та родичі доклали всіх зусиль, щоб вирвати мене з лабет гестапо, і в березні 1943?го це вдалося».
Після приходу радянських військ Воловика мобілізували. Він брав участь у боях під Луцьком, Ковелем, був поранений. Раптом його викликали у Дніпропетровськ і привели в ту саму тюрму (її власником було вже МДБ). Знову розпочалися допити, тільки страшніші. Дев’ятнадцятирічного юнака відправили у Воркуту, на шахту «Капітальна-1?біс», де він мусив витримувати виснажливу підземну роботу, отруєння непридатною їжею. Під час хрущовської відлиги його звільнили з позначкою в документі: «Освободить со снятием судимости».
Л. Воловик повернувся в рідне село і вступив до гірничого інституту. Але невдовзі його виключили з ВНЗ, звинувативши у приховуванні судимости, хоч її було знято. Він намагався знайти правду у вищих інстанціях Москви і Києва, але марно, тож пішов працювати на завод, згодом закінчив вечірнє відділення металургійного інституту.
Чоловік зізнається: «Чимало лихого довелося на віку побачити, витримати, але все одно люблю життя, людей, поезію (пишу вірші, як приходить натхнення). Багато читаю, найперше — періодичну пресу. Сила-силенна накопичилося цікавого історичного матеріалу. На схилі віку душа вболіває за Україну, за українців». Ось що він згадує: трагічною була доля Карнаухівських Хуторів (з 1967 року — Миколаївка-1) на Дніпропетровщині. Під час Голодомору 1932–1933 рр. тут померло багато людей. Село заселяли росіянами. Голодомор переріс у політичні репресії. Майже щоночі когось «воронком» забирали у в’язницю. Ніхто із вивезених не повернувся. Селянин Панкрат Кіндратович Бурчак загинув за те, що на одній із вечірок заспівав «Ще не вмерла Україна».
У 1942 році на Карнаухівських Хуторах виник підпільний осередок ОУН, який налічував осіб тридцять. До осередку також належали жителі сіл Микільське-на-Дніпрі (Солонянського району), Привільне. Осередок очолював Костянтин Іванович Федоряка (до війни закінчив п’ятий курс медичного інституту), мав підпільне псевдо «Мороз». Секретарем була його сестра Галина. При спробі підірвати залізничний міст Федоряка був схоплений поліцаями та відправлений на допит у Дніпропетровськ. За допомогою друзів йому вдалося втекти з тифозного ізолятора й уникнути розстрілу. Подальша його доля остаточно невідома (можливо, його розстріляли німці на шахті імени В. Валявка у Кривому Розі 23 жовтня 1943 року).
З приходом Червоної Армії оунівців видав місцевий зрадник. Розпочалися арешти. Селяни Огійко, Шевченко загинули в концтаборах. Галині Федоряці після 10 років ҐУЛАҐу вдалося повернутися в рідне село. Її реабілітували у 1992 році. 21?річну таромчанку Ольгу Лящевську у 1944 році було засуджено за участь в ОУН на 15 років виправно-трудових таборів. 1948 року термін покарання знижено до 10 років. О. Лящевську реабілітовано 1992 року. У повоєнний час про оунівців згадувати було небезпечно, їхні родини перебували під наглядом служб безпеки.
А в 1947–1948 роках — знову Голодомор. Люди їли лободу, кору дерев, собак, ховрахів, равликів. Голодною смертю помирали солдати переможної армії, які пройшли фронти і повернулися додому з нагородами. Оті три голодомори знищили у людей потяг до землі, занепала мораль.
—?Багато люду загинуло страшною голодною смертю, — сказав Володимир Федоряка, краєзнавець, який написав історичний нарис про рідний край, — але чомусь до цього часу в селі не встановлено ніякого пам’ятника чи бодай знака про цю трагедію. Святе діло — вшановувати пам’ять загиблих.
З 2002 року Таромське входить до складу Дніпропетровська як мікрорайон. У передмові до книги письменник і краєзнавець Микола Чабан зазначає: «Таромському пощастило: роботу літописця Лояна продовжила його онука Зоя Шевцова. На відміну від інших сіл і селищ, котрих проковтнув мегаполіс, Таромське до останнього зберігає свою самоідентифікацію. І значною мірою — завдяки нинішньому виданню».
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ