Упродовж ХІХ і на початку ХХ століття на українських теренах у складі Російської імперії зводили пам’ятники, що прославляли минувшину в російсько-імперському висвітленні й пропагували лише російську історичну перспективу. Для того, аби фактично позбавити українців власного національного майбутнього, імперській владі потрібно було заманіфестувати передусім історичну тотожність «малоросов» з «великоросами». Та й серед української інтелігенції не було єдностиЗ 1876 року Емський указ остаточно поділив слабку й нечисленну українську інтелігенцію на два табори: прихильників ідеї «єдиної і неділимої» і українців-патріотів. Відкрите протистояння між цими таборами почалося після першої російської революції, коли в 1909 році українські громадські організації і політичні партії виступили з ідеєю встановити пам’ятник Тарасові Шевченку до сторіччя від дня його народження в місті Києві. Та російська громада Києва, вбачаючи в проекті пам’ятника Т. Шевченку загрозу ідеологічним підвалинам свого панівного становища в місті та намагаючись активно протидіяти українському рухові, що набирав сили, взяла собі за мету увічнити тут свою національно-історичну міфотворчість.
У 1904 році вся офіційна Росія святкувала 250?ліття приєднання України до Московщини (1654 р.), себто наше 250?літне рабство, а своє панування над українським народом. На знак протесту Українська народна партія (УНП) ухвалила висадити в повітря царські пам’ятники в Харкові, Одесі та Києві. Але в Харкові не було жодного царського пам’ятника, то ухвалили зірвати пам’ятник Пушкіну, як «співцю єдінонедєлімої Росії». Ще у 1900 році гласний Харківської міської думи Микола Міхновський вніс пропозицію встановити пам’ятник Шевченкові в Харкові, але Дума її відхилила, прийнявши рішення встановити пам’ятник Лермонтову. В листопаді 1904 року організацією «Оборона України» було здійснено демонстративну акцію-спробу підірвати пам’ятник Пушкіну. У листівці «Самостійна Україна — Оборона України» було сказано: «Пушкін — літератор московський, що підло і брехливо змалював у своїх творах постать нашого патріота гетьмана Івана Мазепи. Україна досі не має пам’ятника Шевченку, а уряд на податки, зібрані з українського населення, ставить монументи особам ворожим. Шевченко є наш великий поет, а Пушкін ваш…»
Микола Шаповал, член Української народної партії (УНР) писав: «Я був переконаний, що доки на Україні немає пам’ятника Шевченку, не сміють стояти інші пам’ятники». Член Центральної Ради Юрій Коллард згадує: «У Харкові висадження відбулося. Хоч пам’ятник не дуже був ушкоджений, але динамітовий вибух був страшенний і відозви з протестом проти поневолення України полетіли догори й порозліталися по всьому університетському саду й по Сумській вулиці. Заклик до «організації українського народу й до боротьби за своє національне визволення» зробив тоді велике враження на громадянство». Так само резонансною була й спроба самостійників висадити в повітря пам’ятник Слави в Полтаві та пам’ятники Романовим у Києві та Одесі.
Перший пам’ятник Т. Шевченку (погруддя) було споруджено у 1898 році. В Харківському обласному архіві знайдено альбом з газетними вирізками та світлинами, який належав українській поетесі Христині Алчевській. Серед світлин — фото пам’ятника Т. Шевченку. Виявляється, у 1989 році пам’ятник Шевченку в Харкові було побудовано без дозволу влади, на кошти батька поетеси — промисловця і фінансиста Олексія Алчевського. Нелегальний пам’ятник простояв у колишньому Миронасицькому садку три роки (1899–1901 рр.). У 1901 році збанкрутілий Алчевський продав садибу і землю, де стояв пам’ятник, купцю Шабельському, який зніс пам’ятник. Це був мармуровий бюст, який тридцять років зберігала родина Алчевських і на початку 30?х років передала до Харківського музею. Нині цей бюст знаходиться в Державному музеї імени Шевченка в Києві.
Одним із перших пам’ятників Тарасові Шевченку вважається погруддя поета, встановлене у 1904 році в місті Седневі на Чернігівщині. Автор пам’ятника — полтавський художник Михайло Гаврилко. У 1908 році на Шевченківському вечорі в Полтаві сцену театру прикрашало погруддя Тараса Шевченка, створене М. Гаврилком.
До речі, у 1930 році скульптор М. Манізер, взявши ідею М. Гаврилка, відкинувши з його проекту українські історичні постаті і поставивши на їх місце своїх «совєтських ентузіастів», представив «свій» проект пам’ятника Т. Шевченку. (Така версія полтавського мистецтвознавця В. Ханка.) Український мистецтвознавець Штепа стверджує, що в конкурсі на кращий проект пам’ятника Шевченку в Харкові у 1930 році перемогу здобув проект «утікача» М. Бринського (скульптор, який утік від більшовицького терору за кордон). «Це, — пише Штепа, — не дозволило будувати за його проектом. Тоді Манізер викинув з проекту Бринського українські історичні постаті, а на їхнє місце поставив свої «совецькі». Самозрозуміло, безправний втікач не зміг заскаржити Манізеру». Пам’ятник було відкрито в Харкові у 1934 році.
У 1918 році голова Полтавського губернського земства Михайло Токаревський провадив українізацію губернії, створював Народні будинки — осередки політичного, громадського і культурного життя на місцях. Опікувався створенням Миргородського художньо-промислового інституту. Михайло Гаврилко приваблював Токаревського ідеєю встановлення пам’ятників Шевченкові на Полтавщині. Полтавська спілка споживчих товариств (ПССТ) також підтримала ідею увічнити пам’ять Шевченка на теренах губернії. (В селах почали з являтися пам’ятники — більше символи, присвячені Шевченкові. Дмитро Соловей згадує: «У 1918 році їхав велосипедом у Шишаки і кілометрів тридцять від Полтави, в селі Богінщина, на річці Говтва, побачив на горбу дивну споруду — схожа на хрест — що це таке? Спитав у місцевих — відповіли: пам’ятник Шевченкові… Вдивляюсь, і дійсно — розрізняю, що на високому дерев’яному стовпі поєднано дві літери Т і Ш…») Конкретно до реалізації цієї ідеї дійшли у 1920 році, коли ПССТ запросила М. Гаврилка зробити бюст Шевченка і виготовити форму для масового виробництва залізобетонних погрудь. Навесні 1920 року Михайло Гаврилко завершив свою останню роботу — бюст Т. Шевченка для Полтавського театру. В жовтні 1920 року М. Гаврилка було заарештовано і розстріляно більшовицькою владою.
Початок 20?х років — переломний момент у суспільному житті, нове переписування історії. Втілюється в життя ленінський план монументальної пропаганди. Т. Шевченка роблять майже марксистом, «провідником епохи пролетаріату», «українським буревісником». Полтавська влада захотіла мати пам’ятник «нашому революціонеру». Автором пам’ятника обрали Івана Кавалерідзе. Він тоді навчався у Київському художньому училищі, у Петербурзькій академії мистецтв, удосконалював художню майстерність у Парижі. В той час він був автором скульптурного портрета Ф. Шаляпіна (1909), пам’ятника княгині Ользі у Києві (1911), Т. Шевченку в Ромнах (1919). У 1924 році І. Кавалерідзе очолив у Харкові майстерню, в якій працювали обдаровані безпритульні діти. Замовлення на будівництво пам’ятника в Полтаві було першим на майстерню. Полтавська влада замовила: висота пам’ятника має бути 9–10 метрів, матеріал — бетон, і девіз: «І вражою злою кров’ю — волю окропіте». Пам’ятник мали спорудити до 8?ї річниці Жовтневої революції, тобто до жовтня 1925 року. За зразок було взято пам’ятник, створений скульптором у Ромнах. 21 лютого 1921 року в урочистій обстановці заклали пам’ятник Т. Шевченку в Полтаві. І народилась могутня брила українського духу, в яку коренями вріс Шевченко — не революціонер, а радше філософ, мислитель, совість свого народу.
Як і домовлялися, пам’ятник завершили у березні 1925 року. Але в цей час полтавська влада змінила своє ставлення до пам’ятника Т. Шевченку. Модний на початку 20?х років архітектурний стиль конструктивізму, кубізму почав поступово відходити на задній план. У середині 20?х років панує соціалістичний реалізм, як у літературі, так і в мистецтві. Відкриття пам’ятника відкладалося. Підштовхнуло владу схвалити цей пам’ятник те, що у 1925 році Іван Кавалерідзе зробив точну копію цього пам’ятника в місті Сумах.
Пам’ятник Т. Шевченку в Полтаві відкрили 12 березня 1926 року. З цієї нагоди відбувся мітинг. Коли спало покривало, полинула мелодія композитора Г. Гладкого, і кількатисячний хор заспівав «Заповіт». Погляду глядачів відкрилася сувора могутність гранованих об’ємів, трактованих у кубістичній манері. З асиметричного нагромадження зламів і стиків площин п’єдесталу ніби виростає постать поета, увінчуючи собою зрізану піраміду постаменту з викарбуваними словами: «І вражою злою кров’ю волю окропіте». Суворий лаконізм, узагальнені форми створюють відчуття могутности, непорушного зв’язку Кобзаря з рідною землею.
Під час Другої світової війни пам’ятник Т. Шевченку дивом залишився не зруйнованим. Ярослав Курдидик, який у 1942 році перебував у Полтаві, згадує: «Я повертався з Полтавського музею.., коли зирк: недалеко від пам’ятника зупинилось військове авто, а з нього вийшли німецькі вояки і пішли в напрямку пам’ятника, почали його оглядати і вилазити на нього…
—?Що ви хочете робити з цим пам’ятником? — запитую, звертаючись до молодого лейтенанта, у якого засіялися вуса.
—?Я маю наказ розсадити оцього проклятого Леніна.
—?Так це ж не Ленін, — пояснюю старшині, — а найбільший український поет Шевченко.
—?Який там український поет Шевченко? Голова у нього лиса, вуса… Я вже не один пам’ятник Леніна перевернув! — Підніс чванькувато голос молодик.
—?Але ж ви не дивіться тільки на лису голову! Гляньте на довжелезні вуса. У Леніна вони короткі, підстрижені, а в Шевченка довгі та пухнасті.
—?Е, що там довгі вуса, — гороїжиться молодий офіцер. — Не стриг їх довгий час цей більшовицький голомозник, от і виросли… — намагався перейти на веселий і кепкуватий тон».
І тільки завдяки втручанню німецького головного командування клопотання Я. Курдидика про збереження пам’ятника було задоволене.
Удруге нависла загроза над пам’ятником уже після війни, у 1947 році. В цей час до Полтави завітав перший секретар ЦК КПУ Микита Хрущов. Ознайомлюючись із містом, він звернув увагу на пошкоджений пам’ятник Т. Шевченкові. Колишній головний архітектор Полтави Л. С. Вайнгорт згадував: «…Хрущов просить мене пояснити, в якому архітектурному стилі споруджений пам’ятник? Відповідаю — в стилі конструктивізму, із залізобетону… Микита Сергійович зауважує, що це є стиль футуризм. Звертає увагу на пошкодження пам’ятника і потім говорить: “Цей пам’ятник незрозумілий народу, його не слід реставрувати, а залишити як пам’ять фашистського вандалізму… Батько українського народу заслужив на те, щоб у Полтаві стояв новий пам’ятник із бронзи, такий як у Києві”». Хрущов доручив Вайнгорту підібрати краще місце для пам’ятника Т. Шевченку. «До нового пам’ятника справа не дійшла, — пише далі Вайнгорт, — але місцеве начальство довгий час не дозволяло провести реконструкцію пам’ятника. Майже десять років після візиту Хрущова пам’ятник стояв порушений: верхня частина була розбита. Замість руки виглядала арматура, пошкоджена була і голова монумента».
У 60?х роках в СРСР розгорнулася боротьба з «формалізмом у мистецтві». Нависла загроза і над пам’ятником Шевченкові у Полтаві, який різко критикувала партійна номенклатура. Пам’ятник Шевченкові у Сумах демонтували. У Полтаві пам’ятник потребував термінового ремонту, кошти на це, з огляду на розгорнуту кампанію, не виділялися. Щоб зберегти пам’ятник, 90?річний Іван Кавалерідзе запропонував замінити бетонний пам’ятник на бронзовий, навіть виділив зі своїх коштів сто тисяч карбованців. Але пам’ятник відстояли, частину коштів внесли на реставрацію, «одягнули Кобзаря у кварцовий розчин», решту повернули скульптору.
У 1978 році в останньому інтерв’ю на запитання про те, які свої твори І. Кавалерідзе вважає одкровенням, скульптор назвав пам’ятники Ользі в Києві, Артему в Бахмачі та Шевченкові у Полтаві. Востаннє пам’ятник відремонтували у 2008 році. Полтава, площа Конституції, будинок Краєзнавчого музею, а навпроти нього — пам’ятник Тарасові Шевченку — творіння І. П. Кавалерідзе. І будинок музею, і монумент Кобзареві у своєму органічному поєднанні створюють гармонію краси, національного духу і затишку цього куточка прадавнього міста на Лтаві.
Саме тут у 1989 році, вперше в Полтаві, відзначали 110?ті роковини з дня народження Симона Петлюри. І це не випадково. Симон Петлюра виріс в українській духовній атмосфері, де в будинку батьків поряд з іконою чільне місце займав портрет Т. Шевченка. Симон Петлюра досліджував життя і творчість поета, першим порушив питання про статус Канева (могилу Кобзаря), наполягав, щоб саме держава опікувалася святинею українського народу. Велика заслуга С. Петлюри — в турботі про Кобзареву усипальницю. Але ще більша — в тому, що для цієї благородної, синівської справи він залучив цілу націю. Він на повний голос заявив, чим для кожного українця має бути Шевченкова могила, та нагадав кожному про його моральний обов’язок перед святою пам’яттю поета.
З проголошенням Незалежности України тут, біля пам’ятника Т. Шевченкові, відбуваються святкові урочистості. Духовні онуки і правнуки Шевченка сходяться сюди, щоб проголосити вільне слово і нагадати заповіти Великого Кобзаря. Тоді тут майорять національні блакитно-жовті стяги, лунають Шевченкові твори, виступають українські патріоти.