Українські страхи перетворюються на затяжну хворобу, яка загострюється під час виборів. Перший страх — що хтось відбере в українців мову, другий — що зробить Україну російською губернією. На останніх виборах навіть колишні національні авторитети теж залякували українців втратою мови, «російською губернією» і катастрофою європейського цивілізаційного вибору. Застрашування самих себе, не показуючи, як захистити рідну мову і не орієнтуючи людей у сучасній геополітиці, — це найгірше, що може бути на 19?му році Незалежности
Через декілька місяців заспокоїмось і буде трохи соромно, що нами маніпулювали чужі і свої, залякуючи тим чи тим кандидатом і водночас підсилюючи давні згубні страхи. Багатьом приниження минулими виборами захочеться якнайшвидше забути, і українці ще довго не зможуть дивитися в очі один одному, але поспішати забути не варто. Якщо ми не зрозуміємо причин того, що відбувається з нами, через п’ять років нас знову спробують спокусити, обманути, застрашити і змусити проголосувати за президента, який не живе цінностями українця: мовою, культурою і вірою. Підведуть до чергового вибору без вибору місцевої влади і парламенту. На жаль, тих, хто не піддався, — занадто мало, щоб нація була в безпеці, а загроза українській мові зменшилась. Напевно, ми не змінилися з часів Івана Франка. Це він звертається до нас із минувшини і так само дорікає своїм землякам за слабкість, породжену страхом, закликає більше не голосувати за менше зло, бо в результаті обираємо зло. Перспектива нації — в тому, що людей, здатних почути це застереження, має бути достатньо. Хто з нас готовий стати в когорту цих громадян і мати проблеми передовсім від своїх?
Тепер — про наші страхи. Що загрожує українській мові насправді? У 90?ті роки ми були готові рішуче запровадити державну мову. Тоді національні політичні лідери відверто не дуже радили це робити, страхаючись реакції Росії і потерпаючи за державну незалежність. Аналізуючи події тих часів, можна дійти дуже неприємних висновків для нас і нашої титулованої еліти. Нами маніпулювали з допомогою страху і застрашеної, обманутої і прирученої частини еліти з перших днів Незалежности. Трохи пізніше проукраїнська частина Верховної Ради тимчасово формально погодилась на застосування російської мови в парламенті і не пропонувала редагувати старий Закон «Про мови в УРСР». Почувши це повідомлення, я відразу зробив для себе висновок: на українському відродженні покладено хрест, і відчув неприємний холодок на серці. Нам пояснювали, що старий закон чіпати не варто, бо проросійська частина депутатів зробить його ще гіршим, а наполягання українців на прийнятті справедливого закону викличе незадоволення російськомовного населення і цим зашкодить незалежності. Націонал-демократична частина кожного наступного складу парламенту робила заяви на захист української мови лише для форми, не вдаючись до радикального відстоювання вимог Конституції. Принаймні вони приєднувались до всіх можливих блокувань роботи парламенту, але ніколи не думали блокувати парламент з вимогою пріоритету державної мови. Звісно, вони нам пояснювали свою позицію власним побоюванням розпуску парламенту, паралічу влади і багато ще чим, не називаючи справжніх мотивів — бажання залишатись депутатом якомога довше.
Навіть після обрання демократичної більшости не знайшлося достатньо вільних від страху чи матеріального розрахунку націонал-демократів, щоб наполягти на поверненні конституційного мовного порядку роботи парламенту. Не знаходили в собі сили рішуче заперечити практиці призначення на посади чиновників, які публічно зневажають державну мову, не навчили навіть міліціонерів скрізь говорити від імени держави державною мовою. Коли відбувалось голосування за явно несправедливий Закон «Про ратифікацію міжнародної Хартії регіональних мов», який надавав необґрунтовані преференції російській мові, націонал-демократів у залі парламенту не було, бо найбільше вони боялися за долю Юлії Тимошенко, протестуючи проти правового переслідування її режимом Кучми.
У розпал цих президентських виборів, 4 лютого 2010 року, Конституційний Суд відмінив урядову постанову про обов’язковість користування українською мовою вчителями шкіл не тільки на уроках, а й на перервах. Це сталося тільки тому, що в демократичному уряді і демократичній коаліції не знайшлося кому принципово захищати цю позицію міністра освіти в Конституційному Суді. Всі працювали на вибори. Мені довелось аналізувати практично всі зареєстровані у Верховній Раді проекти нової редакції Закону про мови і всі державні мовні програми, тому можу стверджувати, що найпідступніший і найзгубніший для української нації проект нового мовного закону подав залучений у демократичну коаліцію Олександр Мороз за декілька днів до інаугурації першого Президента-українця Віктора Ющенка. В цьому проекті йшлося про так зване мовне самовизначення українців — бомбу під українську націю.
На превеликий жаль, за весь час існування більшість НУНС — БЮТ навіть не пробувала ініціювати ухвалення нового закону про мови, хоч це був шанс українців, який може повторитися не скоро. Був добрий проект Гнаткевича і проект Мовчана. Чому так і залишилися проектами? — А не було б достатньо голосів, тобто депутатів демократичної більшости, які реально підтримали б державність української мови. У ставленні до української мови консолідована позиція Партії регіонів і коаліції НУНС — БЮТ є майже однаковою. Висновок один: у цій ситуації доля української мови не залежить від однієї особи — Президента, бо і за Ющенка телебачення і далі деградувало, а сфера застосування української мови звужувалась навіть швидше. Доля української мови залежить тільки від того, чи переважатиме у владі, бізнесі і в інформаційній діяльності число впливових особистостей, які в щоденному житті, публічній діяльності та політиці послуговуються українською, керуються самобутніми цінностями українців. І найперше залежить від числа тих українців, які ніколи будь?де на теренах України не поступатимуться рідною і державною мовою. Останнє важливіше, бо переважне число етнічних українців однією твердою і розумною мовною поведінкою може впровадити 10?ту статтю Конституції без підтримки президента чи парламенту.
Але більшість владних і впливових людей — не на нашому боці. Тому загроза українській мові є смертельною і реальною, яка наростає з кожним днем. Проте українську мову ми можемо втратити не з волі якогось проросійського кандидата чи таких же депутатів, хоч вони є великою перешкодою. Це вже відбувається рік за роком з мовчазної згоди лінивих, грішних і заздрісних, байдужих і таких, що мало вірять у Бога і в Україну, українців, байдужих до щоденного вибору мови, байдужих до лукавої, зневажливої винахідливости телебачення, що зросійщує наших дітей, до мовних пріоритетів тих, кого обираємо і терпимо. Загрозою для української мови є заляканий і маніпульований олігархами електорат Заходу і Сходу.
Українство — в небезпеці, і тут — не до розмов про якийсь європейський цивілізаційний вибір, бо цей вибір — елементарне повернення в українство. Тому на виборах ми не маємо права дивитись, який кандидат кращий, який краще обіцяє, а повинні передусім зважати на те, якими мовними, культурними і духовними цінностями наповнене його життя, як він працює на збереження державної мови і як думає будувати європейську національну державу на зразок наших сусідів — Польщі, Словаччини, країн Балтії. У нашій ситуації найкращим кандидатом був би не так красивий, красномовний етнічний українець, котрий багато обіцяє, — як людина, для якої рідною є українська мова і культурні та духовні цінності українців. Не можна вірити тим, хто хоче правити Україною, але не живе українським способом життя, а лиш гарно обіцяє, адже, ухвалюючи рішення, депутат і чиновник керуються насамперед особистими цінностями.
У кожній державі влада є носієм гуманітарних цінностей корінного народу. Кожен із нас, хто нехтує цими простими правилами при виборі влади, є мимовільним ворогом самому собі і власній мові. Той, хто керується не розумом, а симпатіями чи ненавистю, не гідний обирати долю нації. Мова, справді, — в загрозі, але боятись не варто, бо тільки українці можуть відвернути Божу кару, а нас таки більшість. Хвороба задавнена, і все залежить тільки від небайдужости кожного з нас. Не можна вже покладатися на владу чи підтримку світу, бо вже не допоможе ні держава, ні герой, подібний до Олекси Гірника, готовий повторити самоспалення на Канівській горі.
Щодо страху стати російською губернією — це занадто сумно, щоб бути смішним. Ми ж — у ХХІ столітті, коли захоплення територій економічно невигідне! Наша самостійність втрачається щоденно і непомітно, щоб передчасно не злякати приспаних українців. Як? — Через телебачення та інші засоби інформаційного впливу руйнують наші національні основи державности. Носіїв мови перетворюють на лінивих, заздрісних споживачів, лякливих, бідних і легко керованих та роз’єднаних людей, ладних заради копійки заробітку перейти на мову хазяїна. Такі люди під впливом агітації обирають погану для себе владу, безпомічно лають цю владу, не маючи змоги на неї впливати. Під тиском ЗМІ українці допомагали топтати в болото імідж першого Президента-українця. В нас вселяють розчарування і ненависть до обраної нами ж влади. То навіщо комусь таку територію захоплювати і цим провокувати рух національного визволення, нести відповідальність за годування тих, кого можна і так грабувати, перераховуючи надприбуток у банки добре життєво забезпечених держав? Навіщо захоплювати нашу територію, якщо незрима інформаційно-фінансова війна може паралізувати нас кризою і змусити нещасне населення стати дешевою і смирною робочою силою, доведеною до гріха зречення предків і рідної мови?
Це неприємна правда, але вона так не застрашує, як невідомість і панічні гасла про «забирання мови» чи «російську губернію». Ми з успіхом можемо уникнути біди, якщо самостійно прийматимемо рішення, не слухаючи жодного із титулованих представників національної еліти, які на кожних виборах лякають нас старими для України загрозами і закликають обирати менше зло. Титуловані завжди стають першими жертвами, тому варто підтримувати народжених після проголошення Незалежности і тих, хто зробить щось для нації задарма. Не треба обирати зло, навіть за відсутности вибору. Це порада на всі наступні вибори. Інакше з нами зроблять те саме знову і знову, вправно граючи на наших почуттях національного переживання за мову і державу. Зараз, у дні Великого посту, варто зробити хоч декілька кроків до звільнення української душі від страху. Боятись за рідну мову у своїй державі є, безперечно, великим гріхом, адже мова дається Богом, живе в кожному з нас і відібрати її можна лише разом із життям. Треба спокійно і невідступно домагатися мовних прав, і цього — досить.
У кожному з нас є те, що не вмирає з нами, що ми повинні передати нащадкам, не віддаючи ні за великі гроші, ні з розпачу, байдужости чи простого переляку. Страх є гріхом, бо губить віру в Бога, віру у наше українство, у здатність щось змінити в державі. Досі була ще надія на українську еліту першого призову, яка була з нами від початку проголошення Незалежности, але на збіглих виборах ми переконалися в тому, що багато з них теж стали жертвами страху чи якоїсь спокуси. Тепер кожен із українців особисто відповідальний за Україну, не маючи на кого перекласти частку власного тягаря. Можливо, це навіть краще. Це мобілізує і багатьох пробудить до змагання за своє право бути українцем в Україні. Нас багато, і боятися — гріх. Слова Івана Франка про відповідальність кожного за долю мільйонів —жорстока правда сьогодення.
Володимир ФЕРЕНЦ